Умер первый украинский космонавт Павел Попович

Детство

Будущий генерал-майор ВВС появился на свет в обычной семье, где рос вместе с двумя братьями. Отец (Роман Порфирьевич) был кочегаром, мать (Феодосия Касьяновна) – простой труженицей. Они жили дружно, поэтому после нелегкого рабочего дня в доме часто звучали детский смех и песенные переливы, которые воодушевляли, поднимали настроение, снимали накопившуюся усталость. Неподалеку от поселка находился аэродром с базирующимися на нем военными самолетами. Бурлящая там целыми сутками активность и рев взлетающих машин уже тогда вызывали у маленького Паши неподдельное восхищение.

Взросление

Космонавт Попович немало натерпелся в годы войны, выпавшей на его самый уязвимый период – подростково-юношеский. Именно тогда умолкли радостные мелодии, прекратились детские игры, потому что в дому расквартировались офицеры вражеской армии. Один из них решил обучить Павла немецкому языку, поэтому за каждое неверно произнесенное или забытое слово нещадно лупцевал паренька ремнем. В отместку тот прокалывал колеса на фашистском автомобиле. Так по-ребячески он противоборствовал оккупантам.

А еще Павел на ту пору оказался единственным кормильцем семьи. В самом начале 1940-го, когда только разворачивались военные действия, отец кинулся на подмогу к упавшему на окраине советскому самолету. Тогда многие поселковые жители сбежались на место трагедии, но Роман Порфирьевич единственный попытался спасти летчика из пылавшей кабины. Полученные ожоги были серьезными. Они-то и приковали его к постели. Все это закалило дух будущего космонавта №4 и заставило мечтать о небе. Но, как оказалось позднее, он превзошел его, поднявшись гораздо выше.

https://h.ua/story/285307/

ПОПОВИЧ ПАВЛО РОМАНОВИЧ (1930, Узин, Київщина – 30.09.2009, Гурзуф, Крим, Україна)

Перший український космонавт стартував у космос 1962-го, а не 1997-го! Українці – треті (після росіян та американців).

1. ПОЛІТ КОСМІЧНОГО УКРАЇНЦЯ https://sd.net.ua/2009/10/09/ponerom_kosmosu_mg_bi_buti_ukranec_ale_cogo_ne_stalosja_cherez_nternaconalnu_poltiku_part.html Автор — Юрій ДОРОШЕНКО (2009р.)

«Нещодавно українство мало б відзначати 79-річчя першого українця, який потрапив у космос. Його ім’я — Павло Романович Попович. Натомість, всього за пару днів до його Дня народження весь світ облетіла сумна звістка – у кримському Гурзуфі космонавт номер чотири, на 80-му році життя, помер від інсульту. Крововилив у мозок поклав край життю, яке нагадувало суцільний політ до зірок. Навіть у космічних людей буває кінець земного шляху.

Авторові цих рядків, як журналістові, свого часу пощастило особисто зустрічатися з Павлом Романовичем. Потім я часом телефонував йому з проханням прокоментувати події у житті українців Москви. Але головне — у київських газетах з’явилися два матеріали-інтерв’ю з нашої розмови.

Цікаво, що мою зустріч організувала активістка Товариства „Славутич”. „Павло Романович радо зустрічається з земляками, ніколи не відмовляє”, — додала. Вона дала адресу та повідомила про час, і ось я в приймальні керівника інституту, який знаходиться неподалік від станції московського метро„Третьяковська”. На дворі зима 1997 року. Вже у почекальні розумієш до кого потрапив – секретарка директора П.Р.Поповича дізнається, що я з Києва і радіє, бо таких гостей буває чимало. Розповідає про своє українське коріння. Роздивляюсь і справді, крім працівників наукової установи, прийому очікують представники майже цілої України. Таке собі неформальне посольство нашої країни у білокам’яній.

У призначений мені час виходить середнього зросту, трохи повнуватий, але дуже жвавий чоловік, з його обличчя не сходить посмішка. Голос бархатистий. „Ех яким він хлопцем був!”. Починає розмову українською мовою, розпитує про Київ, про мою газету, а потім, коли переходимо безпосередньо до інтерв’ю і я вмикаю диктофон, переходить на російську. Вибачається, каже, що мову знає, але все життя живе в Москві і вже терміни рідною мовою даються складніше.

Розмова з Поповичем це ціле свято: блискучий оповідач, він умів заворожувати слухача. Жартівливий, із приповідками, постійно переходив на рідну, українську… Пригадую, як він почав розповідати про те якою красивою з космосу є наша планета і при цьому його очі світилися молодецьким блиском. Було зрозуміло, що хоч від того часу минуло кілька десятків років, але й зараз, як би була змога, він все б віддав, щоб ще раз побачити це видовище. Навіть пригадуючи про свій політ, він подумки був там, далеко від Землі… Дитинство, підготовка до польоту, Юрій Гагарін, інопланетяни… Півтори години нашої розмови пролетіли, мов на космічній швидкості.

Під час інтерв’ю Павло Романович на маленькому шматочку паперу з якогось довідника малював мені, невігласу, те, як здіймається ракета з землі, мимохідь креслив формули. Коли ж ми скінчила бесіду я звернувся до нашого космічного земляка: „Павле Романовичу, подаруйте на згадку отого папірця”. Він посміхнувся та підписавши (до речі, написав українською „Павло Попович”), простигнув мені. Так в моїй журналістській колекції з’явилася маленька реліквія – нотатки космонавта Поповича.

Сьогодні я тримаю їх перед собою і думаю, чому ми повинні низько вклонитися цій людині? По-перше, він своїм життям поставив нашу націю в п’ятірку передових, космічних народів світу. Коли в космосі опинився перший українець, ми всі в один день стали модерними – не гречкосіями та хуторянами. Ми довели, що бути українцем, нехай і в умовах радянської пропаганди, нехай і за партійним визначенням, престижно. По-друге, Павло Попович, хоч, без сумніву, був радянським космонавтом, але при цьому залишався справжнім патріотом своєї землі. Не містечковим, а свідомим своєї відповідальності перед народом. Пригадує кадри кінохроніки, коли молодцюватий, вже уславлений космонавт, у військовій формі приїздить до рідного Узина. Його батько у брилі, з козацькими вусами, сидячи під простою селянською хатою (такий собі козарлюга), суворо наказує: „Дивись синку, не забувай якого ти роду та звідки!”. Хіба не звідси любов до рідного краю, яку ніс високо до зірок і не втрачав із роками?

Доля так визначила, що Павло Романович усе життя найбільше любив небо та Україну, навіть помер на нашій землі, під українським небом, але його поховали в Москві. Йому навіть не знайшлося місця на престижному Новодєвічєвому, чи Ваганьківському цвинтарі. Залишається вірити, що попри все, душа Павла Романовича тепер буде завжди дивитися з неба на Україну, шукати маленьку цяточку, яка зветься Узин, що на Київщині, де він уперше побачив світ.

Пропонуємо матеріал, зроблений мною після розмови з Павлом Поповичем. Він побачив світ в газеті „Україна молода” 1997 року. Сподіваємося, що він зацікавить читачів, адже вийшов ще в „доінтернетні” часи, а тому доступ нині до них обмежений. Це ще одна маленька данина великому Українцеві, який гордо підняв своє національне „Я” до зірок. Виніс на космічну орбіту українську мову, проспівавши чудову народну пісню. Сподіваємося, що пам’ять про Павла Поповича назавжди залишиться в серцях нашого народу.

«ИНТЕРВ’Ю З ПАВЛОМ ПОПОВИЧЕМ (1997): Піонером космосу міг би бути українець, але цього не сталося через „інтернаціональну” політику партії.

Перед вами — перший український космонавт Павло Попович, який за певних обставин міг бути взагалі піонером космосу.

Простого хлопця добре пам’ятають у містечку Узин на Київщині, але пам’ять про нього українців узагалі, здається, помітно стерлася. Не в останню чергу через те, що останнім часом Попович рідко «виривається» з білокам’яної Москви. Сьогодні «Україна молода» поновлює історичну справедливість, представляючи читачам Павла Романовича, яким він є сьогодні. Ось лише одне запитання й одна відповідь:

— Які відчуття, думки виникли у вас там, далеко від Землі?

— По-перше, мені було дуже приємно, я навіть пишався, що став першим українцем, який побував у космосі. Першою піснею, яка пролунала на орбіті під час нашого польоту, була чудова українська лірична пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…». Правда, далі я її дещо перефразував: «…ось я сокіл, і ось я літаю!». Тоді Ніколаєв затягнув російську пісню про Волгу. Хоча взагалі, «Соколом» був він, а я мав кодове ім’я «Беркут».

Кожна нація має, або принаймні мріє мати, крім «внутрішніх» героїв, ще в таких, які вийшли на загальносвітову арену, яких знають поза межами національного «ареалу». Це люди, яких народи, делегуючи у золоту скарбницю людства, залишають своєю візитною карткою. Українці ж чомусь мало згадують про те, що саме їхня людина однією з перших перетнула межу неба і побувала у космосі. Це був простий хлопець із Узина, що під Києвом, Павло Попович. Двічі нашому землякові доводилося виходити на орбіту, несучи своє національне «я» ближче до зірок.

Зрелость

Дальнейшие годы Павла – сплошной путь становления для полноценного входа во взрослую жизнь. Так, продолжив учебу в общеобразовательной школе, он одновременно работал кочегаром на заводе. Затем в 1947-ом стал выпускником Белоцерковского ремесленного училища, где получил первую профессию – столяр пятого разряда. Потом сразу поступил в индустриальный техникум Магнитогорска, окончив его в 1951-ом. Параллельно будущий великий космонавт Попович освоил навыки управления самолетом марки У 2, успешно завершив занятия в местном аэроклубе.

В 1952-ом парень подал документы в ВАУ – военное авиационное училище г. Сталинград, перенесенное при эвакуации в Новосибирск (ранее – Качинское высшее ВАУ). После его расформирования продолжил учебу в другом профильном учреждении – в ВОИШ ВВС г. Грозный (в военно-офицерской инструкторской школе). Затем прошел армию. В 1954-ом году Павла Романовича направили в Карелию, в авиационный полк номер 265. Там он приступил к работе в должности старшего летчика.

Со временем стал главой штаба эскадрильи, которой руководил до 1957-го. В мае следующего года был переведен в 234-й гвардейский полк, где исполнял обязанности старшего летчика-истребителя. В 1959-ом вошел в команду космонавтов, поэтому приступил к усиленной подготовке для дальнейшей профессиональной деятельности. В 1968-ом получил диплом Военно-воздушной инженерной академии им. профессора Жуковского.

Награды

• Дважды Герой Советского Союза (19 августа 1962 года, 20 июля 1974 года)
• Орден «За заслуги перед Отечеством» IV степени (6 октября 2000 года) — за заслуги перед государством и многолетний плодотворный труд
  ]
• Орден Почёта (9 апреля 1996 года) — за заслуги перед государством, многолетнюю плодотворную деятельность в области культуры и искусства
  ]
• Два ордена Ленина
• Орден Дружбы Народов (1982 года)
• Орден Красной Звезды (17 июня 1961 года)
• Медаль «За освоение целинных земель» (1962 года)
• Медаль «За укрепление боевого содружества» (13 мая 1985 года)
• Девять юбилейных медалей
• Медаль «Золотая Звезда» Героя Труда ДРВ (15 ноября 1962 года)
• Медаль «За укрепление братства по оружию» (НРБ)
• Медаль «30 лет МВД» (НРБ)
• Медаль «25 лет Народной власти» (НРБ)
• Медаль «30 лет Освобождения Чехословакии» (ЧССР)
• Медаль «30 лет Революционных вооруженных сил» (Куба)
• Орден князя Ярослава Мудрого IV степени (Украина, 1 декабря 2005 года) — за значительный личный вклад в развитие и укрепление украинско-российских отношений, содействие подъёму авторитета Украинского государства в мире
  ]

Семья

У космонавта №4 было два брака. Первый – с Марией Лаврентьевной Васильевой, полковником, военным летчиком-испытателем (развелись в 80-е годы). Второй – с Алевтиной Федоровной Ожеговой, инженером-экономистом. С первой супругой у него появилось две дочери. Старшая (Наталья) родилась в 1956-ом, младшая (Оксана) – в 1968-ом.

Полеты

Павел Романович впервые полетел на орбиту нашей планеты в 1962-ом году, где находился несколько суток на корабле Восток 4 (с 12 по 15 августа). Вместе с Николаевым, пилотировавшим Восток 3, выполнил ряд ответственных экспериментов по радиосвязи в открытом околоземном пространстве, обеспечивая контакт между командами двух кораблей. Кроме того, осуществил медико-биологическое и научно-техническое исследование. Причем управление ракетой производил вручную, в режиме тестирования системы. За проявленные отвагу и мужество генерал-майор ВВС был удостоен звания Героя СССР.

Второй полет космонавт Попович совершил в 1974-ом году. Тогда он провел на орбите Земли достаточно большой период времени – с 3 по 19 июля. На этот раз Павел Романович выступал в роли командира команды, пилотируя корабль Союз 14. За полмесяца пребывания на нем совместно с бортинженером Артюхиным он выполнил несколько задач, в том числе провел состыковку с Салютом 3. Также изучал атмосферные образования, геолого-морфологические объекты планеты, физические свойства космического пространства. Выяснял рациональные методы работы на станции и осуществил первую внеземную разведку.

В Крыму скончался космонавт Павел Попович

В ночь на среду, 30 сентября, не стало знаменитого летчика-космонавта Павла Поповича. До своего 79-летия дважды Герой Советского Союза не дожил всего пять дней.

Он скончался в своей квартире в Гурзуфе. Об этом сообщил сотрудник Национального космического агентства Украины.

Павел Попович работал до последнего. Последняя его должность — председатель совета директоров Всероссийского института сельскохозяйственных аэрофотогеодезических изысканий.

Летчик-космонавт №4, участник первого группового полета родился 5 октября 1930 года в Узине Белоцерковского района Киевской области. Летал пилотом на «Востоке-4», командовал космическим кораблем «Восток-16». С 1980 по 1989 год работал замначальника Центра подготовки космонавтов имени Ю. А. Гагарина. С 1992 года Попович возглавлял уфологическую ассоциацию СНГ.

Попович побывал в космосе два раза — в 1962 году провёл там почти трое суток, а в 1974-м — 16, сообщает «Интерфакс»

Ушел из жизни коcмонавт №4. Сегодня не стало Павла Поповича.

Как странно и печально: они и уходят из жизни так, как летали в космос – по порядковым номерам. Гагарин, Титов, Николаев… И вот теперь Попович.

Балагур, весельчак, умница. Душа первого отряда космонавтов.

В августе 1962-го украинец Попович и чуваш Николаев демонстрировали дружбу советских народов в космосе. Это был первый групповой полет двух кораблей – “Востока-3” и “Востока-4”.

Впрочем, фраза про дружбу – это для официальной пропаганды. На самом деле военные летчики отрабатывали перехват на орбите вражеской космической цели. Попович стартовал вторым и в космосе «догнал» корабль Николаева. Все вроде бы было по плану. Но полет «Востока-4» прекратили раньше запланированного: в корабле стала падать температура, а это могло сказаться на работе аппаратуры.

Второй полет Поповича тоже был по большей части засекреченным, как теперь бы сказали, — «по плану подготовки «Звездных войн». В 1974-м полковник Попович и подполковник Артюхин несли вахту на орбитальной станции “Салют-3” (а на самом деле под таким псевдонимом запистили военную космическую крепость “Алмаз”). На станции был специальный телескоп для наблюдения за базами потенциального противника и даже уникальная космическая пушка, способная стрелять в безвоздушном пространстве. Экипажу даже удалось осуществить “визуальный перехват” американской орбитальной станции Skylab.

Впрочем, запомнился Попович народу не своими засекреченными по большей части космическими подвигами, а озорным нравом и талантом увлекательного рассказчика.

5 октября ему бы исполнилось 79…

Александр МИЛКУС

ИСТОЧНИК KP.RU